Перша спроба допомогти хворому на бронхіальну астму.

Людська пам'ять інколи підводить. Коли потрібно раптом щось терміново згадати - не виходить, то раптом несподівано спливають якісь цікаві спогади. Так сталося й досі. Коли я раніше розповідав про свої перші спроби лікувати бронхіальну астму, то забув розповісти про найперше зіткнення з цим захворюванням. Це сталося в ті далекі часи, які всі чомусь стали називати "застійними", з чим я не можу погодитися, хоча б тому, що часи, що настали, для звичайної людини принесли більше бід і випробувань, ніж минулі. А для мене той період був наповнений сильною творчою активністю, спрямованою на лікування хворих.

Отже, після розподілу я потрапив на роботу до Ізмаїльської міської лікарні, де працював ординатором у психіатричному відділенні. Періодично усі лікарі, незалежно від своєї спеціальності, чергували у різних стаціонарах лікарні. Ось і мені довелося чергувати в терапевтичному відділенні лікарні Тієї ночі в пульмонологічному відділенні була молода дівчина років 17-18 з тяжкою формою бронхіальної астми. Прийнявши чергування в іншого лікаря, я почав робити обхід відділень.

У всіх відділеннях було спокійно, ніхто особливих скарг не висував, і раптом до мене приходить медсестра з пульмонологічного відділення і повідомляє, що у хворої дівчини розвинувся б важкий напад задухи. У міру поступу до відділення медсестра мені повідомила, що хворому було призначено всі необхідні препарати, робиться крапельниця, призначена заввідділенням, але позитивних результатів немає і стан хворої погіршується.

Коли я увійшов до палати, то побачив молоду дівчину, що лежала під крапельницею з вираженими симптомами ядухи, вона хапала повітря ротом і під час дихання чути були свистячі хрипи, що виходили з легень, шкіра обличчя була бліда і обличчя її виражало сильне почуття страху.

Я спитав у медсестри, чи знає завідувач відділення про стан пацієнтки, на що отримав ствердну відповідь, і що всі призначення вже зроблено і більше ніяких препаратів вводити не можна. Хвора ж просила про допомогу, бо боялася, що ось-ось задихнеться і загине від ядухи.

Розуміючи безвихідь становища, я присів біля ліжка хворий, взяв за руку і став спокійним голосом заспокоювати її. Через декілька хвилин трапилося диво - дівчина почала дихати краще, зменшилися хрипи, покращився колір обличчя і вона навіть посміхнулася. Просидівши хвилин 5-10 біля неї та переконавшись, що їй нічого не загрожує, я вирішив продовжити обхід у відділеннях. Після завершення обходу до мене знову прийшла медсестра пульмонологічного відділення і знову повідомила, що хворий погіршився і відновився напад бронхіальної астми. Довелося знову повертатися до пульмонологічного відділення. Повернувшись до палату я застав дівчину в тому ж тяжкому стані, що й було раніше, але в очах хворий я вже не бачив сильного страху та розпачу, бо вона побачила мене і вже чекала з надією. Варто мені було ввійти до неї в палату, як вона попросила взяти її за руку, тому що від мого дотику їй стає набагато краще, і просила більше не йти від неї. Взявши її за руку, я почав з нею спокійно розмовляти на різні теми, які зараз пригадати не можу і за хвилини 5 дихання її покращало, а потім напад повністю зник. Так я й просидів біля неї до самого ранку. Потім я здав свою зміну іншому лікарю, що прийшов, і більше з тією пацієнткою мені зустрітися не довелося. Але набутий досвід виявився мені дуже корисним, коли після курсів психотерапії через рік чи два я починав лікувати вже більш усвідомлено хворих на бронхіальною астмою. Цей епізод показав, наскільки може бути сильним і корисним не тільки професійне, а й людська участь та бажання допомогти хворому.