Душевна хвороба – не вирок.

Після закінчення інтернатури, я був направлений до м. Ізмаїла на посаду лікаря-психіатра. Завідувачка психіатричним відділенням була жінка 35-40 років, надміру різка та емоційна, їй дуже подобалася керувати відділенням і від цього вона отримувала велике задоволення. Втім, це не робило її хорошим психіатром. Вона вважала своїм обов'язком взяти наді мною своє шефство, що зазвичай виражалося у виправленні моїх призначень без мого відома та попереднього обговорення. При цьому мені доводилося доводити правильність своїх призначень посилаючись на відому мені спеціальну літературу і в усіх випадках я мав рацію. Через деякий час зрозумівши, що в мене завжди є вагомі аргументи при призначенні тих чи інших ліків, вона перестала втручатися у мої призначення.

Незабаром я зіткнувся з ще однією ситуацією: завідувач відділення не вміла і не хотіла робити спинномозкову пункцію, і коли виникала у ній необхідність, запрошувала для її проведення завідувача неврологічним відділенням, втім спинномозкову пункцію не могли робити й інші лікарі відділення.

В один із днів, коли треба було робити пункцію хворому у стані алкогольного психозу, завідувач неврологічним. відділенням дізнавшись, що з'явився новий лікар, зажадала, щоб я був присутній і вчився, як треба робити цю процедуру. При цьому повідомила, що вдруге я вже сам робитиму спинномозкову пункцію. Докладно пояснивши та показавши як усі треба робити вона пішла. Вдруге мені довелося в її присутності робити цю процедуру самому і все пройшло вдало. У надалі більше десяти разів мені доводилося робити пункцію, хоча до цього ніколи в цьому не практикувався.

У період, коли я працював у відділенні, відзначався сплеск алкогольних психозів. Це було обумовлено широко укоріненим пияцтвом у навколишніх містах селах. Там навіть новонародженим у соски наливали розведене вино, щоб вони заспокоювалися та не заважали батькам. У зв'язку з тим, що багато хворих доставлялися у вкрай важкому не тільки психічному, а й фізичному стані, смертність від білої гарячки була висока.

Пропрацювавши рік, я був раптово залишений один завідувати відділенням і вести прийом у поліклініці, причому всі інші шість лікарів за один місяць пішли у відпустку (ймовірно, так завідувач відділення вирішила на мені відігратися). Таким чином мене залишили одного на стотисячне місто та прилеглий район. Завдяки чіткій організації роботи у відділенні, правильному лікуванню я впорався з цією складною ситуацією.

Раніше я іноді замінював лікарів пенсійного віку, які працюють у поліклініці (це були дві жінки) і дивувався, що так мало приходить прийом хворих. Зазвичай приходило за робочий день 2 - 3 хворих і це дозволяло мені працювати з медичною літературою підвищення рівня своїх знань за спеціальністю. Але коли я став приймати хворих регулярно, то за неповний робочий день я міг брати до 25 осіб. І це були вже не тільки душевно хворі, а й Звичайні люди з невротичною симптоматикою. Тож довелося забути про літературу та вести прийом з повним навантаженням та це не рахуючи, що у відділенні на мені було 60 осіб хворих. Як я вже казав, з усім цим навантаженням я впорався і отримав винагороду 0,5 лікарської ставки ( наша соціалістична держава суворо стежила за тим, щоб лікар раптом не отримав зайвого карбованця).

Тут у тему сказаному раптом згадалося, як на одній із лекцій у мед.інституті, один із професорів сказав, що лікар повинен одягатися скромно, щоб це не дратувало пацієнтів і бажано повинен бути у хорошій фізичній формі, ому, що можливо, йому доведеться виїжджати на виклики на велосипеді.

Так, що я досі одягаюся скромно і іноді люблю їздити велосипедом (спасибі партії рідної!).

Цього складного для мене місяця з'явилася нова хвора. До мене звернулася мама хвора з проханням провести консультацію для її доньки, яка вже 2 місяці безрезультатно лікується у завідувачки відділення.

Коли до тебе звертаються з надією, то, безперечно, хочеться допомогти і я погодився. Хворий виявився симпатичний дівчина приблизно 17 років. Вона була сильно роздратована, агресивна, кидалася предметами, відмовлялася від їжі та вважала, що її мати підкидає в їжу отруту. Якимось незбагненним чином одним людським ставленням мені вдалося її заспокоїти і більше, переконати розпочати лікування. Завідувач відділення встановила їй діагноз: "Шизофренія". Я скасував усі попередні призначення та призначив 1/2 мл. модитен-депо (препарат пролонгованої дії) і як в надалі виявилося, вибір був правильним. Вже за тиждень поведінка хворої нормалізувалась і зникли безглузді ідеї. Надалі вона близько 2 міс отримувала модитен-депо, що підтримують лікування. Протягом усього часу перебування на роботі в м. Ізмаїлі загострень захворювання у неї не було.

Пізніше, через 3 роки я отримав від неї листа, в якому вона повідомляла, що почувається нормально, вийшла заміж і вже народилася дитина. Пропрацювавши 1,5 року я перевівся до психіатричної лікарні м. Б-Дністровського, де й сталися важливі події у моєму лікарському житті.

Крім цього, був цікавий для мене хворий, хлопчик приблизно 14 років. Звернулася за допомогою до мене його мати. Повідомивши, що то її син уже кілька років хворіє на мимовільні посмикування тіла, рук і ніг. При цьому його лікувала завідувачка неврологічним відділенням, але позитивного результату був. Подивившись хворого я дійшов висновку, що це не звичайні гіперкінези, а щось складніше. Так як потрібної мені медичної літератури я не мав, то прийшов до рішення, що мені треба їхати до м. Одеси до бібліотеки медичного інституту та пошукати інформацію щодо хвороби мого пацієнта. Так як у робочий день мене ніхто не відпустить, я поїхав у свої вихідні дні (дорога повинна сказати була стомлююча, треба було їхати тільки в один кінець понад 7 годин). Ознайомившись із необхідною літературою я виставив хворому вперше у своїй практиці діагноз: "Синдром Жиля де Туррета". Призначивши рекомендоване лікування (препарат галоперидол) я отримав приголомшливий результат, повністю через два тижні прийому ліків зникли посмикування і хворий одужав. Через кілька років, працюючи в Б-Дністровській психіатричній лікарні, я дізнався від матері хворого, що він настільки здоровий, що хочуть взяти до армії.